Доволі часто на прийом звертаються стривожені батьки малюків перших місяців життя з майже однаковими питаннями: у нашого малюка закрепи, йому дуже важко «покакати», нам доводиться щоразу йому допомагати (і тут можна почути різноманітні «методи допомоги» – газовідвідна трубочка, гліцеринова свічка, вазелін, інші варіанти із етичних міркувань не будемо наводити); у нашого малюка болить животик, він дуже плаче і кричить, щоб покакати; як зробити так, щоб животик не болів?

І коли лікар починає детально розпитувати батьків, а як же виглядає цей епізод «болю» чи «закрепу», то дізнається, що малюк (якому менше, ніж 9 місяців) росте і розвивається добре, має гарний апетит, активний протягом дня, але кілька разів на день у дитини раптово виникають епізоди сильного крику та плачу, натужування, почервоніння обличчя, активних рухів ручками та ніжками, які можуть тривати від 10 хв і навіть до 20-30 хв, після чого у дитини спостерігається дефекація (хоча інколи не відбувається) м’якими каловими масами, епізод крику та натужування раптово припиняється і малюк одразу заспокоюється.

От саме такі епізоди у здорового малюка і є дисхезією.

Чому так відбувається?

Для того, щоб здійснити акт дефекації, потрібно одночасно напружити м’язи живота (щоб підвищити внутрішньочеревний тиск) і розслабити м’язи тазового дна. Малюки перших місяців життя цього одночасно зробити не можуть. Тому для того, щоб дефекація відбулася, вони починають максимально сильно і тривало напружувати м’язи живота (і саме це супроводжується натужуванням, плачем, криком, почервонінням обличчя).

Отже, дисхезія – це і є порушення системи одночасного напруження (м’язів живота) та розслаблення (м’язів тазового дна) м’язів, які беруть участь у процесі дефекації. І це не патологія, це не хвороба. Це тимчасовий стан, коли дитина вчиться координувати (тобто співставляти одночасно) різні процеси. Це період «навчання» процесу дефекації.

Дисхезія може спостерігатися у малюків до 9 міс віку, але найчастіше виникає у віці 2-4 міс; тривають дані епізоди в більшості випадків кілька тижнів, потім малюк навчається координувати процес натужування та розслаблення і епізоди крику перед дефекацією минають.

Дисхезія не потребує лікування, не має жодних крапель чи сиропів, які могли б допомогти при дисхезії.
Неефективні і методи механічної стимуляції анального сфінктера (типу газовідвідної трубочки, ректальних свічок). Ці методи лише уповільнюють процес навчання малюка легкій самостійній дефекації.

Дисхезія – це не закрепи. Зверніть увагу, що кал при дисхезії обовязково має мати м’яку консистенцію, може бути кашкоподібним, навіть розрідженим. А отже не має потреби при дисхезії у послаблюючих препаратах.

Дисхезія – це не біль; а отже не потребує застосування знеболюючих препаратів.

Дисхезія – це не коліки. Важливо розуміти, що це два різних процеси. Коліки – це епізоди тривалого безпричинного крику.
Визначити, що у малюка дисхезія може лише лікар після детального вивчення історії виникнення симптомів та враховуючи результати проведеного ретельного огляду малюка (адже лікареві необхідно виключити наявність ряду інших захворювань з подібними скаргами).
Звичайно ж епізоди тривалого сильного крику не можуть не хвилювати батьків. Чи можна хоч трохи полегшити малюкові процес дефекації?

Що можуть робити батьки самостійно, не зашкодивши малюку?

Ви можете спробувати знайти таке положення, у якому малюкові буде легше здійснити процес дефекації (найчастіше це ті положення, що можуть допомогти розслабити м’язи тазового дна):

1. Вправа «велосипед»
2. Вправа «висаджування»
(http://mamochek.net/visajivanie-i-gv-pochemu-rebenok-psihuet/)
3. Легкий, приємний для малюка, масаж животика.
( це не допомагає розслабити м’язи тазового дна, але інколи допомагає малюкові полегшити процес дефекації)

Пам’ятаємо: дисхезія – це тимчасовий період, що минає самостійно і не потребує призначення ліків)

Даруйте своїй дитині ваше піклування, тепло та любов – ось основні методи «профілактики та лікування»